Коли я йшла стежиною земною,
У темряві не бачила зірок,
Нікого поруч не було зі мною,
І власних я лякалася думок.
Я йшла самотня і не помічала,
Як небо, прихилившись до землі,
Дивилося і мовчки співчувало
Безрадісній, покинутій мені.
І мріяла я про безхмарне небо,
Про сонце і про пісню солов’я.
Не знала я, що всі мої потреби
Завжди знав Той, Кого не знала я.
Коли ж я впала на шляху земному,
Сама піднятиь більше не змогла,
А ще далеко йти було додому,
В якому я ніколи не була.
Не знала я, що є у світі щастя
І непритворний спокій для душі,
Що десь палає вірою багаття,
Коло якого стомлені усі.
Мабуть, то був останній заклик неба,
Той голос, що до мене промовляв:
"Тепер тобі журитися не треба,
Що на хресті про тебе Я згадав."
